Сегодня в "Оле-туре" к купленным подаркам дарили вот такие волшебные открытки А внутри у них не менее волшебные стихи:
Дівча худеньке та біляве, як хвильки, пасма на плечах, В руках несе Воно корзинку, в якій дрімає тихо Час. Тендітні ніжки у пилюці, блакитні очі, погляд в даль. Тихенько стукає сердечко, і тихий-тихий... тихий жаль. Легеньке платтячко із ситцю, легка, як пісенька, хода, Дегким мазком в очах надія... Чому ж таке сумне Дівча?
Іде Воно вже стільки часу, і обрій - то Його мета! Куди іде - ніхто не знає, насправді ж кожен, кожен зна... До кожного Дівча заходить, у двері стукає, і жде, Відчинять, може? Може вдома? Не відчиняють... далі йде. І знову двері, знову тихо, не озиваються на стук. "Впустіть, - шепочуть тихо губи. - Впустіть! Колись живо я тут..."
А люди гублять і втрачають, примарам віддають серця А потім гірко нарікають, що винувате те Дівча... Воно ж іде і знову стука, стоїть навшпиньки під дверми, "Я можу все вам повернути! Все, що згубили, стерли виююю Зламали, зрадили, продали, зміняли на металу дзвін І один одному сказали:"Це все той час! Це все лиш він!"
Згадайте як дивились двое на місяць, на Чумацький Шлях, Згадайте, як тонуло море в її очах, в його очах... Вам треба тільки відчинити - і стрепенуться знов серця, І знову будуть тільки двоє, для кого світ - "лиш ти і я"!!!" Але чомусь завмерла клямка і двері - наче та стіна. "В нас стільки справ... робота, діти", - лиш чує з-за дверей Дівча...
Та не згаса в очах надія, не відступає те Дівча, Бо знає, вміє, прагне, мусить Воно запалювать серця...
Не бійтесь двері відчинити, коли постукає Дівча, Не бійтесь знову ви згадати чарівний світ "лиш ти і я"... Бо серце прагне так кохання, воно його не забува, Так прагне в щасті тріпотіти і завмирати, як дитя!..
Дівча всміхнеться тоді тихо і помахає вам здаля: "Ви двое в змозі світ створити - Чарівний світ "лиш ти і я"".
P. S. А ещё мне эти картинки и стихи напомнили другие - "Июльский полдень золотой Сияет так светло..." :)